Як ми і обіцяли, пропонуємо вашій увазі таке собі ювілейне інтерв’ю з відомим тренером, а в минулому спортсменом Миколою МАЦАПУРОЮ. 60 років – чим не привід поговорити про життя, а життя для ювіляра - це й є веслування. Наш дзвінок застав його на базі в Збур’ївці Херсонської області, де його подопічні-каноїсти, зокрема кандидати на потрапляння в олімпійську збірну Дмитро Янчук та Тарас Міщук, вже розпочали підготовку до олімпійського сезону. Поспілкувалися ми після одного з ранкових тренувань.

Микола МАЦАПУРА. Досьє

Народився 2 листопада 1955 року.

Заслужений тренер України.

Майстер спорту СРСР

На тренерській роботі – з 1980 року.

Підготував двох заслужених майстрів спорту, сімох майстрів спорту міжнародного класу, більше сорока майстрів спорту України.

Найвідоміші вихованці: Олександр ЛИТВИНЕНКО – учасник Олімпійських ігор 1996 року, Дмитро САБЛІН – чемпіон світу 2001 року, чемпіон Європи 2000, 2001рр., учасник Олімпійських ігор 2000 року, Дмитро ЯНЧУК – чемпіон Європи 2015 року, срібний призер чемпіонату Європи 2015 року, бронзовий призер чемпіонату Європи 2014, 2015рр., переможець Всесвітньої Універсіади 2013 року.

Старший тренер національній збірної України з каное.

ТРЕНЕРСЬКИЙ ЮВІЛЕЙ

- Миколо Івановичу, прийміть вітання зі значною датою та розкажіть нам, що це за вік для тренера – 60 років.

- Дякую за вітання. Це, звісно, солідний вік, але разом з тим вік, коли треба працювати, можливо, навіть більше та скрупульозніше, ніж раніше, адже вже немає права на помилку. Немає часу на розкачку – не молодий вже. Треба цілеспрямовано працювати, щоб досягти найвищих цілей – перемог на чемпіонаті світу та Олімпійських іграх. Так і живемо.

- Ви як тренер бачите ще резерви для підвищення свого рівня, чи все вже відомо та зрозуміло?

- Ні. Вчитися треба все життя, але навіть упродовж цього періоду ти не зможеш знати все. І у молодих тренерів можна вчитися, і у досвідчених. Тренерська робота з кожним разом відкриває все нові й нові сюрпризи. Звісно, бажано, вчитися на своїх помилках, а свої правильно сприймати.

ВЕСЛУВАННЯ ТА ЖИТТЯ

- Розкажіть, як у вашому житті з’явилося веслування?

- Воно з’явилося досить несподівано. Народився в селі, де водойм не було. Брат вчився в Черкаському педінституті на відділенні фізвиховання. Питає: «Хочеш поступати до нас». «Так», - говорю, адже вибору не було. «Тоді треба за місяць пробігти 600 кілометрів»,- була відповідь. Я набігав 800 кілометрів за 22 дні, й поступив. Та розпочав у вищі займатися веслуванням. Так в моєму житті з’явився цей вид спорту.

Була можливість взяти участь в московській Олімпіаді в «каное-двійці, 1000», але не склалося – не пройшли останній етап відбору, програвши особистий чемпіонат СРСР. Півтора року відслужив в Полтаві, там і залишився тренером працювати. В 1980 році голова спорткомітету міста Комсомольськ, що на Полтавщині, запросив мене працювати. І в тому ж році ми започаткували веслування в цьому місті, розпочинали з нуля.

Взяв три старенькі списані човни в Кременчуці, два – в Полтаві. Так, з п’яти човнів розпочиналося веслування в Комсомольську. Ремонтував човни та пускав в роботу. Потім закупили в Юрмалі цілий вагон човнів, аж п’ятдесят два, потім в Самарканді. Спочатку був більше господарником, а тренером почав працювати десь з 1993 року. Незабаром мої вихованці стали їздити на чемпіонати світу та Європи, етапи Кубка світу.

- Не так швидко, Миколо Івановичу. Хотілось би дещо докладніше?

- Як я розповідав, у веслування потрапив з подачі брата. Першим тренером став Василь Ковбановський. Побачивши мої метр шістдесят два сантиметри, сказав: «Нехай катається». І я поїхав. На другий рік вже виконав норму кандидата у майстри спорту СРСР. Ще за рік став майстром спорту - на всесоюзних змаганнях Кубка олімпійського чемпіона Андрія Хіміча на дистанції десять кілометрів серед сорока спортсменів фінішував четвертим і за часом виконав відповідний норматив. Після того потрапив в юніорську збірну країни, та Василь Сергійович став мене возити на тренувальні збори.

- Ви говорили, що могли потрапити на Олімпійські ігри…

- Одного разу на чемпіонаті профспілок посів друге місце на дистанції 1000 метрів, після чого потрапив на "олівець" до тренерів профспілкової збірної, яка вважалася другою збірною СРСР. Викликали мене на оглядові збори. Це було восени. Щоб відібратися до складу команди, мені треба було потрапити в число шістнадцяти кращих на дистанції 1000 метрів та у число перших дев’яти на 10-кілометрової дистанції. На «десятці» я несподівано для багатьох став сьомим, а на «тисячі» - дванадцятим. Ось так потрапив у другу збірну країни.

Звісно, в першу збірну було потрапити досить-таки складно. Треба було цілий сезон показувати високі результати і тоді лише робився відбір. Цікаво, що тоді відсотків сімдесят серед каноїстів збірної СРСР були представники України, зокрема сильна плеяда була з Херсонщини.

Так ось, витримавши оглядини, вже навесні пройшов серію зборів та змагань у складі другої збірної СРСР. Тоді я виступав у двійці разом з Михайлом Смиковим. Всі контрольні старти ми виграли. І ось останній етап – особистий чемпіонат СРСР, який проводився тоді у Житомирі. Потрапили у фінал з кращим часом. І ось в ніч напередодні вирішального заїзду зірвався ураганний вітер, який підійняв наш човен, який висів на розтяжках, та кинув на корягу. В результаті – дірка розміром десь з кулак. Десь до трьох ночі ми з Мішою клеїли човен епоксидною смолою. А старт був призначений на дев’яту ранку. У підсумку програли. На цьому моя спортивна кар’єра, можна сказати, завершилася – Олімпіаду ми дивилися вже по телевізору. І вже восени поїхав працювати в Комсомольськ.

- Чому не продовжили кар’єру?

- По-перше, у мене не було тренера рівня збірної України. По-друге, я розумів, що треба думати про життя, про роботу, адже в мене вже була сім’я. Крім того, в збірну брали спортсменів зростом 1 м 85 см і вище, а в мене тоді було 1 м 70 см. Тож я бачив, що перспектив в мене немає, максимум був би у фіналах чемпіонату СРСР, не більше.

Тут, як я вже говорив, поступила гарна пропозиція з Комсомольська, дружині також запропонували хорошу роботу – завучем школи з англійським ухилом. Ось ми і поїхали туди. Розпочинав з нуля, а сьогодні база одна з найкращих в Україні. І за результатами, і в матеріально-технічному плані. Душові, роздягальні з євроремонтом, у кожного тренера своя «моторка». У всіх свої човни. Є й тренувальні човни, й високого класу.

ІЗ СПОРТСМЕНА В ТРЕНЕРИ

- Наскільки важко було перекваліфікуватися в ранг тренера?

- Я взагалі людина спостережлива. Було у кого вчитися, тим більше схоплював все на льоту. Десь мені підказували, десь я сам розпитував те, що мені було незрозуміло. Та й зараз не соромлюся це робити. Зокрема чимало білих плям для мене у техніці веслування на байдарці. До речі, сам і тренажери робив спеціальні. Один з таких, з веслування на каное, тільки у мене в Україні є.

Потрохи вчився тренерському ремеслу, та й ще виступав в чемпіонаті республіки. На «десятці» в призах був. На «Союз» вже перестав їздити, адже чимало часу приділяв роботі з підростаючим поколінням. Бігав крос з хлопцями. Групи були досить великими. Траплялося, що на ранковому шикуванні о шостій ранку при вісімнадцяти градусах морозу було шістдесят чоловік. Зарядка і вперед – крос. Були випадки, що хлопці так рвалися на тренування, що в березні, коли на воді ще лід був, купували сіль та висипали по п’ятдесят-шістдесят кілограмів – вважали, що швидше лід розтане та можна вже буде вийти на воду.

- Хто був першим вашим вихованцем, який досяг серйозних результатів…

- Це Юрій Ханчевський – зараз він зі мною працює тренером в Комсомольську. Я його взяв у групу в 1980 році, коли він вчився на першому курсі технікуму. З часом Юра виконав норматив майстра спорту СРСР. Потім, коли прийшов час служити, він спочатку потрапив у «динамівські» війська. І лише потім опинився в спортроті. Юра, хоч півроку не тренувався, але за місяць набрав таку форму, що виграв всі контрольні старти. Його помітили. Помітили настільки, що він увійшов у число кандидатів на потрапляння в олімпійську збірну. В той час як раз проводилася Спартакіада республіки, і я попросив головного тренера збірної Союзу Олександра Рогова відпустити на змагання. Приїжджає та потрапляє у фіналі на олімпійській «500-метрівці» на восьму воду. Під час фіналу подув сильний зустрічно-лівий вітер. Дуже сильний. Цікаво, що решта учасників були «лівими», а він єдиний, по дальній воді – «правим». І в таких умовах він став другим, програвши переможцю – веслувальнику збірної СРСР, лише по фотофінішу. Всі були в шоці від того, що хлопець такого невисокого зросту – 1м 77см при такому зустрічному вітрі показав такий результат. Рогов, звісно, дізнався про це, і Юра продовжив роботу в збірній. Але трапилося непередбачене. Під час медичному обстеження у Ханчевського на печінці знайшли чорну пляму розміром з п’ять копійок. Звісно, його комісували та відправили в Україну лікуватися. Звісно, зі спортом Юра закінчив, а реально міг боротися за медалі крупних міжнародних змагань, зокрема і на Олімпійських іграх.

Знайшов себе в тренерській справі. Серед його вихованців каноїст Станіслав Шиманський – срібний призер чемпіонату світу в естафеті 4х200 метрів. За це Юрі присвоїли звання «Заслужений тренер України».

Що стосується моїх наступних вихованців, то надалі також були сильні спортсмени, в активі яких є участь і в Олімпійських іграх та чимала кількість нагород чемпіонату світу та Європи.

ОЛІМПІЙСЬКІ ДУМКИ

- Напевно зараз всі ваші думки про Олімпійські ігри 2016 року?

- Звісно. Кожний тренер та спортсмен хоче туди потрапити. У мене вже були олімпійці. Олександр Литвиненко посів 10-е місце в Атланті, Дмитро Саблін в Сіднеї потрапив у фінал з другим-третім часом, але у фіналі був ураганний вітер – всі човни ледь не потонули, Дмитро із Сергієм Клімнюком фінішував восьмим.

Як відомо, українські каноїсти, вже завоювали право виступати в двох видах програми на Олімпіаді-2016 – в одиночці та двійці на дистанції 1000 метрів. Сподіваюсь, що моя двійка Дмитро Янчук/ Тарас Міщук зможе поборотися з двійкою Юрій Вандюк/ Андрій Рибачок та завоювати місце в олімпійській збірній. Звісно, хотілось би, щоб Янчук з Міщуком поїхали в Ріо, але Вандюк/ Рибачок – теж досить сильна двійка. Ця двійка працює технічно, потужно і разом з цим економно. Грамотні спортсмени, хоча і молоді. Та їх наставник В’ячеслав Сорокін, вважаю, високого міжнародного рівня.

РАЧІЦЕ ТА БАКУ

- Давайте поговоримо про 2015-й спортивний рік. Чи повністю ви задоволені виступом двійки Янчук/ Міщук, яка зібрала цілу купу нагород на міжнародних змаганнях?

- Ми планували взяти дві золоті медалі на молодіжному чемпіонату світу, і ми їх взяли. Що стосується чемпіонату Європи, то я навіть не передбачав, що хлопці можуть його виграти, хоча знав, що хлопці добре готові. Планувалося, що потрапимо у фінал, а там вже поборемося за медаль. На «500-метрівці» стали другими, але в цілому, вважаю, свої задачі виконали.

- Баку, Європейські Олімпійські ігри?

- Тут, вважаю, готові були дуже добре. Набагато краще, ніж в Чехії. Але на п’єдестал не піднялися. Зокрема на виступі позначилися місцеві особистості клімату. Повітря гаряче та сухе, а вода, навпаки, холоднюча. У півфіналі упродовж дистанції везли корпус переслідувачам. Але там не було обвідного каналу. І човен з арбітрами, мабуть малодосвідченими, який їхав неподалік, пустив хвилю, підводну, яку спочатку і видно не було. Але «завдяки» їй хлопці збилися так, що трохи не впали. За 400 метрів до фінішу. Темп, звісно, впав, адже вони майже зупинилися, і суперники, звісно, цим скористалися. Прийшлося наздоганяти. У підсумку виграли на підсіді, але якою ціною. Діма нарвав плече, а Тарас забив «нижню» руку. Виграли, але, вибачте за жаргонний вислів, нажерлися так, не передати – був потужний грудний кашель години три. Уявіть.

Завчасно скористатися послугами масажиста, щоб відновити свої сили, хлопці не змогли, він працював з іншими спортсменами.

Вже на розминці перед фіналом я побачив страшенну гримасу на обличчі Діми: це була біль у «верхньому» плечі. А у Тараса рука, немов дерев’яна. Масаж все ж таки зробили – незадовго до старту, але потрібно було це робити напередодні. У фіналі вони довгий час лідирували, але на фініш їх не вистачило. Хоча їхали на зубах, віддавши все, що могли. Посіли п’яте місце, хоча і поступилися зовсім трохи призерам. Щоправда, це стало зрозуміло лише після перегляду фотофінішу, адже перша п’ятірка заїхала дуже щільно, десь в одній секунді (3.34,41-3.34,45-3.34,98-3.35,23-3.35,56. – прес-служба). Вже потім мені розповіли про особливості місцевого клімату, казали, що треба дихати "в усі легені, але було запізно.

А потім був молодіжний чемпіонат світу, де ми взяли два «золота». На дорослий чемпіонат світу ми вже їхати не хотіли, адже хлопці дуже втомилися. Але треба було їхати. Я спробував відновити їх кондиції, у підсумку – третє місце на дистанції 500 метрів. А від «С-4, 1000» ми відмовилися. Якщо б ми йшли, то, гадаю, наша «четвірка» впевнено б виграли цю дистанцію, адже у Янчука та Міщука якраз пішов підйом. В Румунії, на молодіжному чемпіонаті Європи, вони вже виглядали добре, хоча й не так, як в Баку, чи молодіжному чемпіонаті світу.

ЧЕМПІОНАТ УКРАЇНИ

- Ви нічого не казали про чемпіонат України. На нього не робилася ставка?

- Чому не робилася? Робилася. Саме такою була задача на сезон – завоювати олімпійську ліцензію. Але я вважаю, що неправильно був складений календар – у тому плані, що два чемпіонати – молодіжний та особистий йшли один за одним і, таким чином, хлопці знаходилися десять днів в Дніпропетровську. Що таке Дніпропетровськ? Жили в готелі «Світанок» (російською «Рассвєт». – прес-служба), де неподалік постійно ходять потяги, де влітку неймовірна спека – приходиться вікна-двері відчиняти, щоб було чим дихати. Але найголовніше – харчуватися ніде. Лише на веслувальній базі – харчування там добре, але це не харчування для спортсменів.

І другий момент. У в фінальному заїзді чемпіонату, де визначалося, хто поїде на ліцензійний чемпіонат світу, подув зустрічний вітер, що було на руку нашим конкурентам - Вандюку з Рибачком, які більш масивні. Крім того, вони працюють на дистанції більш економно. Це була їх погода. Ось ці фактори і позначилися на підсумку гонки. Суперники виграли – чесно та справедливо. Півфінал мої підопічні проїхали начебто нічого, а в фіналі їх немов підмінили. Коли вони йшли попереду, ще було нормально, а коли їх почали ламати, вони вже зовсім скисли. Взагалі, я ставив задачу їхати на чемпіонат Європи та світу серед дорослих.

- Чи можна говорити, що Європейські ігри дещо поламали цей план?

- Так, з впевненістю можу це сказати. Але ми хотіли їхати на ці Ігри – це все ж таки був сильний форум. На ньому, щоправда, було витрачено чимало сил – і фізичних, і емоціональних. Хлопці дещо були шоковані масштабністю цих змагань. Тут спрацювала і психологія, висока відповідальність. Але після такого в цілому успішного рокі хлопці подорослішали в спортивному плані, стали більш досвідченими.

РІК ОЛІМПІЙСЬКИЙ

- Після молодіжного чемпіонат Європи я дав цим спортсменам десь місяць відпочити, хоча вони і вдома каталися: Міщук – у Львові, Янчук – у Хмельницькому, і 5 листопада приступили до тренувань. Збір проходить в Збур’ївці Херсонської області. Погода відмінна – плюс 15-18 градусів (бесіда проходила 13 листопада. – прес-служба). Хлопці працюють добре – я задоволений.

Наступний збір плануємо у Карпатах, разом з Павлом Алтуховим та його тренером Сергієм Жиляєвим. Покатаємося на лижах, побігаємо. Чисте повітря, хороший зал штанги та, взагалі, прекрасні умови для підготовки. А потім – «вода», збори в Туреччині. Січень, лютий та напевно березень. Ну і заключний збір вже в домашніх умовах. Сподіваюсь, що завдяки такій об’ємній підготовці ми вийдемо на високий рівень.

- Кого бачите серед основних конкурентів в боротьбі за місце в олімпійській збірній в каное-двійці на дистанції 1000 метрів?

- В першу чергу, двійку Юрій Вандюк/ Андрій Рибачок. Наврядчи, хтось ще втрутиться в нашу суперечку. Є, дійсно варіанти. Наприклад, Денис Коваленко/ Едуард Шеметило, але в такому складі ніколи не виступали. Є двійка Борислав Бизу/ Богдан Чабан, яка зібрала цілий врожай медалей на юніорських чемпіонатах Європи та світу. Але вони ще дуже молоді, тому сумніваюся, що вони складуть серйозну конкуренцію двом екіпажам, які я назвав вище.

- Як ви вважаєте, які складові успіху в боротьбі за олімпійську путівку?

- Чесно кажучи, мені не важливо, чи поїде мій екіпаж в Ріо, чи Вандюк/ Рибачок, головне, щоб Україна була достойно представлена на Олімпіаді в цьому виді програми, тобто, щоб наші веслувальники піднялися на п’єдестал. Якщо це вдасться нашим конкурентам, я першим привітаю і хлопців, і їх наставника.

Прес-служба ФКУ