ЗИМА-2016. ТЯГА-ЖИМ, ТЯГА-ЖИМ
- Хлопці, розкажіть яка була проведена робота під час зимової підготовки в нинішньому році, щоб для початку відібратися в олімпійську збірну?
Дмитро: - Тут підхід був таким: зробити все можливе для цього. Серйозна підготовка розпочалася вже у грудні, провели збір в Карпатах, зробили великий обсяг роботи в горах, а також в тренажерному залі, де працювали над силовою підготовкою. Микола Іванович зробив в цьому році акцент на підйом силової витривалості. Така і була робота: тяга-жим, тяга-жим. Кожного дня ми робили ці вправи – по чотири-п’ять підходів до кожного снаряду. Година-година десять хвилин ми робили саме тягу та жим. І дійсно сила виросла дуже суттєво.
Тарас: - Таки ж великі об’єми ми робили і на зборі в Туреччині. Три рази на тиждень у нас ввечері були тренування в тренажерному залі. Якщо брати попередні сезони, то під час зимової підготовки у нас був акцент на «воду»: зранку – «вода», ввечері – «вода». В цьому році вечірня підготовка переважна була в залі. Повторюся, в залі був зроблений чималий обсяг роботи, що у підсумку принесло свої плоди.
Дмитро: - Тягу, наприклад, ми робили по хвилині-півтори-дві, з різною вагою. Особливо в цьому відношенні запам’яталася робота в Туреччині. Тяга-тяга-тяга-тяга. Микола Іванович основний акцент робив саме на цій вправі зі штангою. Підходи робили не по кількісті разів за підхід, а саме по тривалості підходу. Старалися витримувати темп в цій роботі на тязі.
- Як відносилися до такої роботи?
Тарас: — Звісно, така одноманітність набридала. Адже робили одне і теж саме: тяга-жим, тяга-жим. Дуже набридало. Але ми розуміли, що це потрібно, ми знали, до чого ми йдемо. Скажу більше: ми були морально піднесені, адже були поставлені високі цілі, і всі ці вправи були в радість.
Дмитро: - Ми не виходили на самий пік на Кубку України, адже знали, що все вирішуватиметься на етапах Кубку світу. При підготовці до Кубку України ми навіть жодного разу «тисячу» не «ходили», «ходили» по вісім-десять хвилин. На Кубку якось фантастично виграли, зовсім трохи у Вандюка/ Рибачка. І Камерилов з Вергелесом також склали серйозну конкуренцію. Я навіть говорив: «Раптом програли би Камерилову/ Вергелесу, взагалі були б поза двійкою кращих, поза боротьбою за Ріо». Тоді ми ще не були нормально готові.
БОРОТЬБА ЗА ОЛІМПІАДУ
- В Дуйсбурзі в попередньому заїзді нам поляки сім секунд привезли. Були думки: «Невже ми так погано готові, що з півфіналу вилетимо». Але в півфіналі двійка вже краще стала їхати. А в фіналі вже з’явилася легкість. Тоді ми додали після позначки «500 метрів» і почали впевнено від’їжджати від конкурентів і витримали цій відрив до самого фінішу, і напевно навіть збільшили його.
Тарас: — Ми самі не розраховували на такий результат, адже ми не виходили на свою кращу форму.
- Але напевно тренер підводив вас на етапи Кубку світу, адже саме тут вирішувалася доля місця в олімпійській збірній?
Дмитро: — Ми розраховували, що у нас буде два пики: на травень та на Олімпіаду. Але по собі я не відчував, що знаходжуся на пику форми. Пик я знаходився перед Європейськими Олімпійськими іграми в червні 2015-го. А в травні я і Тарас були в гарній формі, але не в найкращій, не на самому пику. Ми можемо показати кращий результат.
- Напевно це не може не радувати, що, знаходячись не в найкращій формі, ви перемогли в цьому сильному заїзді, який повторив за складом чемпіонат світу-2015.
Тарас: - Так, це дійсно не може не радувати. В Рачіце, на другому етапі Кубку світу була така ж форма. Але ви напевно знаєте, що нам проти вітру важко йти. Ми не є самими міцними спортсменами, тож проти вітру у нас човен не так добре їде.
Дмитро: - Можливо, якась втома накопичилася. Ми виїхали, лідирували певний відрізок дистанції, навіть за сто метрів до фінішу носик нашого човна був ще попереду. Але в якійсь момент нас просто пов’язало. Човен почав зупинятися – почали виїжджати німці з молдованами.
Тарас: - Ми передбачили, що нас на фінішу наздоганятимуть, адже раніше так часто траплялося. В минулому році ми робили більший акцент на середину дистанції – у нас середній хід дуже добрий. І після позначки «250» ми починаємо відриватися. Так само було і на Кубку України, але на фініші нас наздоганяють. Але на етапі Кубку світу в Дуйсбурзі, напевно звернули увагу, тактика проходження була іншою – ми виїхали вперед на другій половині дистанції. Так само планували в Чехії, але так не вийшло. І думаю, що це не через втому, а через погодні умови, адже, повторюся, був зустрічний вітер.
- В Рачіце ви не виграли гонку, але виграли у двійки Вандюк/ Рибачок, тим самим виконавши задачу потрапляння в олімпійську збірну. Які емоції були у зв’язку з цим?
Дмитро: - Це була моя мрія – потрапити на Олімпійські ігри та завоювати олімпійську медаль. Це напевно мрія кожного спортсмена, який хоче добитися найвищих досягнень в своєму житті. Звісно, коли задача було виконана, була ейфорія. А значить, все, що було пророблено на зборах, було немарно. Втома, травми, мозолі, натерті під час тренувань…
Ми досягнули цієї цілі. Тепер попереду у нас Олімпіада. В Ріо ми хочемо зробити заради перемоги, щоб потім не могли себе дорікнути в тому, що ми ще щось не зробили. Хочеться зробити все, що могли, а більше – просто не могли.
Тарас: - Юрій Вандюк говорив в одному з інтверв’ю, що свою кращу форму двійка Вандюк/ Рибачок набирають влітку. Не хочеться, щоб потім були розмови, щоб вони могли б виступити краще. Хочеться показати, що ми недарма потрапили на Олімпійські ігри. Зробити все по максимуму. Показати найкращий результат.
Що стосується емоцій після фінішу в Рачіце, то, звичайно, був дуже радий. Взагалі, в 2012 році, коли проходила попередня Олімпіада, навіть по юніорам не ганявся. Тоді навіть не міг подумати, що поїду на наступні Ігри. Навіть два роки тому, у мене не було в планах боротися за олімпійську ліцензію. Лише, коли ми з Димою почали добре виступати в двійці, такі плани з’явилися. Звичайно, був дуже радий, що ми відібралися в Ріо, але, з іншого боку, було дуже шкода хлопців –Вандюка/ Рибачка, шкода, що ця сильна «двійка» не поїде Ріо. Питання стояло: або ми, або вони. А на Олімпіаді, як ви знаєте, є дійсно слабкі країни в цьому виді, які їдуть згідно континентальній квоті, а більш сильні, виходить, залишаються. Звичайно, було трошки шкода хлопців, але, звісно, було більше, шкода, як би ми не поїхали на Олімпіаду.
ОЛІМПІЙСЬКІ ДУМКИ
- Дімо, коли у вас вперше з’явилися думки, що Олімпіада це реально?
- Коли ми в минулому році виграли чемпіонат Європи. До цього ми лише були чемпіонами Європи в «четвірці», та й ще серед молоді. Ніхто мабуть не міг подумати, що нова «двійка» може виграти, як говорять, трамвай, на дорослому чемпіонаті Європи, в тому числі і у олімпійських чемпіонів. Тоді почали задумуватися, що Олімпіада це реальна ціль.
- Виходить, що Рачіце щасливий канал для вас?
(сміються) Тарас: — Так. Але перший тут напевно Дуйсбург.
Дмитро: - Всі канали специфічні, але Рачіце запам’яталося – і минулорічними результатами, і взагалі на цьому каналі приємно проїхати.
- Але саме на ньому ви і «Європи» виграли, і завоювали місце в олімпійській збірній. Зараз всі думки націлені на вдалий виступ в Ріо. А коли ви починали займатися спортом, як собі уявляли Олімпіаду, які взагалі були орієнтири?
Тарас: - Особисто я не думав. Я почав займатися веслуванням в 2007 році (на фото - 2011-й рік. - прес-служба). А в 2008 році була Олімпіада, яку я вперше дивився по телевізору, спостерігав за нашими спортсменами. Навіть не думав про неї. Я був в захваті від самого дійства, дивився на всіх цих спортсменів, з деякими з котрих я вже зараз сам змагаюся. Наприклад, дивився за Сергієм Безуглим, а потім вже змагався з ним. Тоді може, якщо й думав, то думав, що Олімпіада це просто щось нереальне. Нереальне і недосяжне. І сягнути цієї вершини дуже і дуже складно. Тільки два роки тому почав про це задумуватися. Взагалі, не думав, що стільки часу займатимуся веслуванням.
- А що штовхнуло на продовження занять? Може був якійсь переломний момент в цьому відношенні?
- Я закінчив школу міста Дубно Рівненської області і хотів поступати і інститут Міністерства надзвичайних ситуацій. У мене не було особливих результатів, я був лише кандидатом в майстри спорту. Вже два місяці не тренувався, і в інститут не поступив. І знав, що мені робити далі. Але мій друг Роман Дутчак порадив поступити в училище фізичного культури у Львові, де він вчився. Я поступив, продовжив займатися і наступного року потрапив на чемпіонат Європи серед юніорів. Тоді готував мене Олексій Мотов, ми з ним зробили багато роботи, я почав показувати результат. Сам не очікував такого.
- Дмитро, які у вас юнацькі спогади про Олімпійські ігри, якщо вони були?
- Мені запам’яталися Олімпійські ігри 2004 року. Побачив, як переміг тоді 19-річний іспанець Давид Каль. Подумав: «Оце так звір. Як так можна веслувати, щоб вигравати Олімпіаду». Він тоді «тисячу» виграв, на дистанції 500 метрів – був другим. Запам’яталося, як перемогли в Афінах брати Богдановичи. Для мене це була фантастика. Тоді навіть моєю мрією було просто потрапити на Олімпіаду. А коли в 2014 році почали виступати в двійці з Тарасом і конкурувати з найсильнішими спортсменами світу, Олімпіада стала реальною ціллю. Треба було тільки більше тренуватися, вкладати в себе, адже робота, пророблена на тренуванні, обов’язково принесе результат. Якщо лежати на ліжку, чи сидіти за ноутбуком, нічого не буде. Треба зранку встати, відпрацювати тренування, потім прийти відпочити, а ввечері – знов на тренування. І тоді результат буде підійматися. Якщо не мати бажання добитися цілі, цього не відбуватиметься. Якщо мати бажання, тоді все прийде.
- У Тараса був певний переломний момент в кар’єрі. Чи був такий у вас?
- В 2011 році я перший рік ганявся серед дорослих та виграв чемпіонат України. Після чого поїхав на ліцензійний чемпіонат світу, виступаючі в «одиночці» на дистанції 1000 метрів з такими спортсменами як Аттіла Вайда, той же Давід Каль, Себастьян Брендель. Тоді я був шостим, чи сьомим в малому фіналі. Був молодим, і вже вирішив, що це мабуть межа для мене. Наступного року Микола Іванович Мацапура забрав мене до Комсомольську (на фото Дмитро ЯНЧУК в 2012-му році. - прес-служба).
В 2011-му я виграв чемпіонат України у таких майстрів як Джалілов, Сірик, Недашковський, а це були для мене, як говорять, монстри. Навіть виграв у свого брата. З братом у нас взагалі було суперництво. Він виграв у мене тоді на Кубку України. А в фіналі чемпіонату ми стояли на сусідніх «водах» — я на п’ятій, а він на четвертій. Тоді у нього в фіналі щось не склалося – він був п’ятим, чи шостим. Та перемога була значущою для мене.
Планувалося, що я буду готувати «двійку» з Едуардом Шеметилом, але у підсумку він не перейшов до Комсомольську. Виступав тоді в екіпажі зі Сашею Сівковим, виграли Кубок України, виступали на олімпійській кваліфікації. Тоді фінішували четвертими, а ліцензія була одна. Тож олімпійський цикл був пройдений. Ще рік ми готували із Сашою «двійку», але високими результатами похвалитися не могли. Кубок України вигравали, а чемпіонат України – ні. На міжнародному рівні ми дуже погано виступали. Спробував знову себе в одиночці, виграв чемпіонат серед молоді. Поїхав на чемпіонат Європи, в «четвірці» пробувався.
ОЛІМПІЙСЬКА «ДВІЙКА». ЕТАПИ РОЗВИТКУ
- В 2014-му я запропонував Тарасу спробувати екіпаж. Чемпіонат України на дистанції 1000 м виграли тоді Вандюк/ Рибачок, другими були Камерилов/ Вергелес, ми – третіми. Але перемогли на Кубку України, на чемпіонаті, поїхали на чемпіонати Європи та світу, де були в фіналах. До наступного року готувалися вже разом, пройшли всі збори – Херсон, тричі Добротвір. В тому році виграли і Кубок, і чемпіонат України, та взяли вісім медалей міжнародного рівня. Дуже піднявся результат в 2015 році.
- Пропонуючи Тарасу сісти в «двійку», ви бачили перспективу, чи це було просто пропозиція попрацювати?
Тарас: - Тоді я ще готував двійку з Михайлом Мандзюком, виступали з ним на юніорських чемпіонатах Європи та світу. Перед першим дорослим сезоном ми з ним цілу зиму разом працювали. Але на Кубку України ми дуже погано виступили (7-е місце на дистанції 1000 метрів, 9-е на «500». – прес-служба). Після цього змагання Діма запропонував спробувати екіпаж. Я відмовився, сказавши, що буду з Михайлом надалі працювати. Але й на чемпіонаті України серед молоді ми навіть медалі не взяли. Тоді я непогано виступив в «одиночці» на дистанції 500 метрів, заїхавши після Алтухова та Діми. І після цього чемпіонату він мені знов запропонував сісти в екіпаж. Склалася така ситуація, що і Діма хотів зробити «двійку», і мені вже нікуди було діватися. І на дорослому чемпіонаті України ми вже стартували в екіпажі.
- Дімо, чому саме Тарас? Просто так двічі не пропонують. Можливо, було якесь передчуття?
- По виступам Тараса в «двійці». Він з Мишею став срібним призером юніорського чемпіонату Європи, бронзовим – на чемпіонаті світу. Я тримав в голові цей варіант, і коли вони погано виступили на Кубку: «Дай», — думаю, — «запропоную»: може цієї двійки вже не буде. Тарас навіть не повірив в те, що я йому пропоную двійку.
- Адже сам Янчук пропонував…
Тарас: - Так і було. Я йому кажу: «Діма, ти знущаєшся з мене, чи приколюєшся». Я дійсно не вірив, що таке може бути.
Дмитро: - Я чекав, а на молодіжному чемпіонату виступили тоді в «четвірці» з Ельнуром Ахадовим та Денисом Коваленком. Ми тоді виграли, і знову йому запропонував «двійку». Він каже, що поговорить стосовно цього з Мотовим. Вирішили повернутися до цього питання після виступу на «молодіжці». І вони – «двійка» Мандзюк/ Міщук – знов погано виступили. І Тарас написав мені «вконтактє»: «Давай спробуємо двійку». Він якраз приїхав в Комсомольськ готувати «четвірку», і саме там ми сіли з Тарасом в човен. І по першим відчуттям було видно, що «двійка» може їхати. Звісно, не відразу полетіла, але ми підходили один одному. Вже на наступних тренуваннях тримали швидкість. Кожному з нас було зручно було працювати в такий роботі. На чемпіонаті України щось не пішло – ми були третіми на «тисячі», можливо, суперники, були настільки були сильнішими за нас.
Тарас: - Просто ми не думали, що можемо добре проїхати. Після фінішу відчували, що могли додати, просто не розрахували.
Взагалі, я тоді перший рік серед дорослих виступав, і у нас з Дімою різниця на «тисячі» була десять секунд. Наступного року я постійно за ним тягнувся, і зараз різниця вже невелика.
Дмитро: - До того дотягнувся, що мене вже прибиває. Достатньо вже тягнутися (посміхається). Раніше було легше, а тепер, буває, що на кожному відрізку виграє, приходиться на максимумі працювати.
Тарас: - Виходить, що ми доповнюємо один одного. Знаєте, у мене краще йде коротка робота, у Діми – довга. Можливо, через це у нас такий результат, що у нас на «тисячі» невелика різниця.
- Коротка у відношенні техніки?
Дмитро: — Ні, в плані проходження дистанції. Тарас зі старту вибухає на відрізках та від’їжджає, а я потім поступово його доганяю, починаю переломлювати його. Він знову додає. Так і йдемо ніс в ніс. Косимося, як говорять. Так десь дві-три хвилини відбувається.
Тарас: - Якщо брати по дистанціях, то 200 та 500 метрів напевно виграю я, а «тисячу» — Діма.
Дмитро: - Ми б хотіли встати, звісно в «одиночці», спробувати — хто кого. Але ганяємося ми в «двійці» і результат у нас один на двох. Але це таке. Міжсобойчик.
Тарас: - Хочеться вже раз виграти у нього, щоб він зрозумів (сміються обидва спортсмени)
- Взагалі, які фактори найважливіші задля того, щоб човен, як говорять, летів?
Дмитро: - У нас на змаганнях такий момент йде. Ми стартуємо і переходимо на режим, коли пульс 170-175, йдемо розслаблено, відпочиваємо до позначки «500», а потім додаємо. Працюємо, так щоб западання між першою та другою половиною було мінімальне, або щоб його не було взагалі. На етапі Кубку світу в Дуйсбурзі у нас взагалі не було западання. Ми намагаємося так розкласти дистанцію, щоб працювати в комфортному режимі, щоб після «500» додати, підняти швидкість, не викластися вже на першій «п’ятисотці» так, щоб потім ти вже не можеш грести.
Ми після гребка робимо паузу, і в момент попадання, на початку гребка, ми проштовхуємо човен і, таким чином, комфортно – і мені, і Тарасу – працювати в такому режимі.
- А наскільки важлива психологічна сумісність для нормальної роботи екіпажу?
Тарас: - За нашою з Дімою думкою, це дуже важливо. Між партнерами в човні повинні бути нормальні відносини.
Буває, що ми з Дімою сваримося на тренуванні у тій самій «двійці». Трапляється, йдемо відрізок, і ми вже знаємо, що цей відрізок вже в нас не виходить – робота не та, човен не так їде. Коли все спокійно, врівноважено, нормальний настрій, це й на роботі позначається. Прислухаємося один до одного. Звичайно, буває, що сваримося – після половини збору вже трохи не б’ємося, але ж можна здуріти на цих зборах – дуже скучно. Звичайно, на тренування дуже впливає психологічний настрій.
Дмитро: - Під час проходження дистанції ми один одному підказуємо по роботі, по техніці. Наприклад, я проїхався – Тарас подивився, підказав і навпаки. Це вже в кінці роботи, коли ми їдемо до бази. А взагалі за період спільної роботи ми стали, немов брати. У нас братські відносини. Брати ж теж сваряться. Це нормально. Ми посварилися і через годину-два помірилися. Ми знаємо, що у нас є велика ціль – Олімпійські ігри. Треба знаходити загальну мову.
Тарас: - Якщо з дванадцяти місяців, ми одинадцять на зборах, вибору немає – нормально спілкуємося. Я Діму бачу частіше, ніж усіх своїх рідних, адже вдома буваю дуже рідко, так само він. Тож нормальні відносини, нормально спілкуємося.
- Інакше не було б результату, чи не так?
- Гадаю, що так.
Дмитро: - Ми налаштовуємо один одного психологічно, перед стартом такі думки: «Зробимо все, що в наших силах». Налаштовуємо один одного на гарний результат. Я його налаштую, він – мене. Крім нас самих, нас ніхто не може налаштувати. Треба самому на себе покладатися, підтримувати свого напарника. Просто перед стартом наш тренер дуже переживає за нас.
Тарас: - Наш тренер трохи мандражист (з посмішкою).
Дмитро: - Починає перед стартом в човні щось перевіряти. Ми його відганяємо та налаштовуємося самі (сміється).
Тарас: - Навіть був момент на етапі Кубку світу в Дуйсбурзі. Човен у нас старий – 2012 року випуску, і на ній були глибокі подряпини. А Микола Іванович взяв наждачку та давай терти, стираючи тим самим покриття човна. Насилу зупинили (з посмішкою). Все це від хвилювання, звісно. Переживає дуже за нас тренер.
ТРЕНЕР
- Судячи з всього, з Миколою Івановичем спрацювалися?
Дмитро: - Так. Я з ним працюю з кінця 2011 року, тобто разом вже чотири з половиною роки. Тарас два роки з Миколою Івановичем. Миколі Івановичу велике спасибі за те, що він робить для нас.
Тарас: - Ми дуже поважаємо тренера.
Дмитро: - Він таку велику роботу робить, вкладає в нас стільки сил. Клуб «Гірник» в нас вкладає чимало грошей. Комсомольськ, Полтава – всі стараються нам допомогти.
Тарас: - У нього сім’я, сину п’ятнадцять років, а він весь час з нами, вдома рідко буває. Звичайно, дуже дякуємо йому. Завжди підтримає, готує. Дуже класний спеціаліст.
РІО
- Коли чуєте слово «Ріо», у вас починає частіше битися пульс?
Дмитро: - Поки не хочемо думати про гонку (бесіда проходила 21 липня. – прес-служба). Вже в Ріо думатиме про неї. Як пройти, яку погоду вибрати. Якщо почати думати про це зараз, можна психологічно впасти.
Тарас: - При слові «Ріо» я собі уявляю не Олімпійські ігри, а просто місто – Ріо-де-Жанейро. Місто, яке купу разів бачили по телевізору, на фотографіях. Звісно, хочеться це все побачити, побувати. Про змагання взагалі ще не думаємо.
- Чого очікуєте від Олімпіади взагалі як от масштабного спортивного змагання?
Дмитро: - Хотілось би потрапити на парад відкриття, невідомо, чи встигнемо на нього (збірна України прилетіла в Ріо 6 серпня, зранку після відкриття. – прес-служба). Така подія тільки раз на чотири роки і пройтись по доріжці зі всією нашою країною, було б здорово. Олімпійські ігри – це… (задумався). Навіть немає слів…
Тарас: - Звичайно, дуже великі очікування. Хочеться побачити весь цей масштаб, ту неймовірну кількість спортсменів. На Європейських Олімпійських іграх набагато менше людей. Побачити олімпійське селище, стадіон. Хочеться побувати на параді відкриття, побачити повний глядачів стадіон «Маракана». Дуже хочеться побачити таких «зірок», як Усейн Болт.
СПОРТИВНА ЧАСТИНА
- Якщо говорити про спортивну частину змагань, чи бачити якесь коло претендентів на перемогу? Чи налаштовуєтесь тільки на свою роботу?
Дмитро: - Думаю, що кожний суперник, який буде на Олімпійських іграх, буде готовий на максимум. Якщо згадати Європейську Олімпіаду, тоді сім човнів заїхали в двох секундах. Гадаю, що в Ріо так саме буде. Кожний човен буде їхати на такий межі. Вся основна боротьба буде на фініші, і все вирішуватимуть долі секунди. Думаю, що ми постараємося викласти максимум. Хочемо взяти медаль в Ріо, щоб наша робота була недаремною. В голові – тільки максимальний результат. Медаль з Ріо – це мрія.
Тарас: - На рахунок сильних човнів. Напевно сильні всі. Якщо брати по виступах, кожен рік на чемпіонатах світу різні човни виграють. Всі – дуже сильні, від усіх слід очікувати максимальної конкуренції. Думаю, що і ми будемо готові не на гіршому рівні, ніж наші суперники.
Дмитро: - Якщо буде попутний вітер, чи штиль, ми могли б показати такий результат. В Дуйсбург ми показали 3.29, і це серйозне досягнення.
Тарас: - Мало хто взагалі такий результат показує. Хоч і був попутний вітер був тоді, але все одно. Рекорд світу, наприклад, 3.28. Головне, щоб не було зустрічного вітру. Попутний вітер, або штиль. Найкраще, щоб був штиль, тоді всі будуть в рівних умовах, і тоді явно буде видно, хто на що здатний. Але в будь-якому разі розраховуємо на дуже високий результат. Ми готові на це, ми можем його показати.
Дмитро: - Ми на кожних змаганнях показуємо гарний результат. І в 2015 році у нас на кожних змаганнях були медалі, лише в Баку, на Євроолімпіаді, ми зупинилися від 0,5 секунди від «призів». Але це була дуже напружена гонка. На чемпіонаті світу серед молоді ми завжди показували гарний результат, показали, що кожні змагання можемо проводити на високому рівні. На Олімпійські ігри ми готуємося ще сильніше. Знаємо, що перед нами великі цілі.
Тарас: - Багато хто сподівається на нас.
Дмитро: - Всі близькі люди нас підтримують. І звісно, хочеться добитися цього результату.
ОЛІМПІЙСЬКА ПІДТРИМКА ЯК СКЛАДОВА УСПІХУ
- Як ви відчуваєте підтримку? За вами країна, за вами родина? Як ви собі це уявляєте?
Дмитро: - Всі рідні мене підтримують. В Хмельницькому мій брат тренує малих дітей у футбольній школі, так вони дали мені прапор України з побажанням удачі. Сказали, що будуть за мене вболівати, дивитися наші гонки. Всі мої родичі будуть спостерігати за мною та бажають нам самого найкращого. Найголовніше – це їхня підтримка. В нашому клубі «Гірник» всі за нас переживають – проводжали нас на Олімпіаду, побажали нам удачі. І в Хмельницькому, звідки я родом, теж всі бажають удачі, хочуть бачити нас на п’єдесталі.
Тарас: - Я родом з невеликого міста Дубно, і там багато людей знають, що я їду на Олімпіаду – в газетах статті пишуть. На вулицях впізнають, бажають удачі. Хто не знає, питають чи їду в Ріо. Всі дуже раді, всі підтримують. І тут в Португалії, де ми живемо, є українці, і вони теж запитують про Олімпіаду, раді за нас. Це дуже приємно. І це дійсно підносить дух, настрій.
Дмитро: - Ще б хотілось би, щоб побільше вболівальників прийшло на нашу гонку. І не тільки на нашу, а на гонки за участю всіх наших веслувальників. Щоб підтримали нас. Гадаю, що вся наша збірна покаже непоганий результат. Всі готуються, мають ціль. Тому ми закликаємо, щоб всі приходили на веслування з 15 по 20 серпня та підтримували нашу веслувальну збірну.
- Чи хоча б біля телевізору з прапорами, з дудками, так?
- Щоб в будь-яких умовах підтримували нас, а ця підтримка буде відчуватися.
- Удачі вам в Ріо! Чекаємо на подіумі!
Інтерв’ю Дмитра ЯНЧУКА/ Тараса МІЩУКА.
21 липня. Монтебело (скайпом). ВІДЕО
Прес-служба ФКУ
