.
Rss

ВІТАННЯ ІМЕНИННИКАМ!
Rss
20 травня
Мурадасілов Едем

20 травня
Мальков Сергій

21 травня
Романович Микола

22 травня
Кукуруза Микола


Федерація каное України вітає з ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ
і бажає здоров'я та успіхів!
Our office:
Україна 01023 Київ
вул. Еспланадна, 42,
офіс 505
тел: +38 (044) 284 38 37

Адреса електронної пошти: ukrcanoefed@meta.ua

Ukraine 01023 Kyiv,
42 Esplanadna str.,
office 901
tel: +38 (044) 284 38 37

Календар
«    Май 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031 
» » Новини від НОК: "Неспортивні травми українського спорту"
  • Опоблікував: admin1
  • |
  • Коментарів: 0
  • |
  • Переглядів: 767
Новини від НОК: "Неспортивні травми українського спорту"Неспортивні травми українського спорту
Спорт у незалежній Україні перебуває в перманентному стані уповільненого руху вниз. Періодично в цьому процесі відбуваються точкові прориви, пов'язані з особистим талантом спортсменів та ентузіазмом тренерів. Тоді приходять медалі і підтримується враження, що український спорт перебуває на пристойному рівні. Але насправді локальні успіхи не є продуктом системної роботи і трапляються не завдяки, а всупереч.
Головні проблеми, які перешкоджають розвитку українського спорту, це застаріла система управління, хронічний дефіцит коштів та зародковий стан спортивної індустрії. Все інше – наслідок цих проблем.

Рудименти радянського минулого

Система управління спортом в Україні являє собою залишки старої радянської системи з вкрапленням капіталістичних елементів (спонсорство, меценатство, маркетинг). За роки незалежності державне управління спортом здійснювалося в рамках різних відомств (держкомітети, держслужби, міністерства, змішані за тематикою з питань сім'ї, молоді, туризму тощо). При цьому український спорт ніколи не мав ані належного фінансування, ані повноважень, ані раціонального підходу до розподілу фінансів.

По суті справи, років двадцять ми доїдали радянську спадщину в плані об'єктів спортивної інфраструктури та тренерських кадрів. Але в змінених умовах радянський підхід перестав бути ефективним.

У Радянському Союзі ставлення до спорту було серйозним. І справа була не тільки в турботі про здоров'я і розвазі народу. Для тоталітарної держави було важливим виховувати якомога більше здорових молодих людей як потенційних солдатів і через спортивні успіхи на міжнародних змаганнях піднімати свій імідж. Радянська система розвитку спорту була продуманою й ефективною в силу великої державної підтримки. Крім того, спорт був і соціальним ліфтом, і джерелом добробуту, і можливістю побачити світ.

Україна, на відміну від Росії, не успадкувала від СРСР гіпертрофованих спортивних амбіцій і не стала централізовано вкладати великі кошти у розвиток спорту. Та цих коштів і взяти не було звідки.

Замість того щоб перерозподілити сфери відповідальності та повноважень (залишити за державою масовий спорт, а спорт вищих досягнень віддати профільним федераціям, клубам та Національному олімпійському комітету), Україна продовжує підтримувати жорстке державне управління спортом і зберігати застарілу систему фізкультурно-спортивних товариств та ДЮСШ.

Чим це погано? У системі українського спорту, за оцінками фахівців, щороку крутяться близько 6 млрд грн: мільярд з гаком – бюджет профільного міністерства, а решта суми – опосередковано, через місцеві бюджети і різні інфраструктурні проекти. "Ці кошти нераціонально розподіляються і погано адмініструються", - стверджує колишній віце-президент Федерації баскетболу України Олександр Ларін.

По-перше, гроші розмазуються тонким шаром між численними видами спорту, часто – досить екзотичними і малопопулярними. По-друге, громіздкий бюрократичний механізм є зав'язаним на масу застарілих реалій, іноді просто неадекватних сучасному моменту. Взяти, наприклад, жорстку вимогу привозити із зарубіжних поїздок паперові документи з мокрими печатками, яких у ХХІ столітті в багатьох цивілізованих країнах вже немає взагалі. Або претензії чиновників міністерства до того, що дати приїзду на змагання не збігаються з датами власне проведення змагань. Тобто поняття про такі речі, як необхідність акліматизації, адаптації до зміни часових поясів, елементарного відпочинку після багатогодинних перельотів, у чиновників просто немає.

При цьому сам механізм фінансування стабільно виглядає таким чином: федераціям повідомляють про суми, що виділяються; поки йде процес отримання і надання грошей, федерації та спортсмени за свій рахунок готуються до турнірів, витрачають на транспорт, проживання, харчування, відновлення, а потім дуже довго чекають, коли нарешті міністерство реально видасть їм належні гроші.

Таку ж неспішність держава в особі міністерства проявляє й у справі заохочення чемпіонів та призерів. Заздалегідь голосно повідомивши про майбутні призові, після змагань чиновники не поспішають перевести обумовлені суми на банківські картки спортсменів і тренерів. А іноді виникають скандальні ситуації, як це було в липні 2015 р., коли в "Радикал Банку", який був оголошений неплатоспроможним, опинилися замороженими призові учасників Європейських ігор. Виплати спортсменам і тренерам потім здійснювалися через Фонд гарантування вкладів, а спортсменів з липня перевели на обслуговування до державного "Ощадбанку": так буде повільніше, але надійніше.

Спорт, який поки не став бізнесом

Паралельно з державною системою в Україні існує і приватний спорт у вигляді професійних клубів, ліг, асоціацій. Найбільш наочно приватна ініціатива у нас працює в ігрових видах спорту, а також у спортивних єдиноборствах, зокрема в боксерських промоутерських компаніях. Однак у цьому сегменті основною проблемою є залежність від інвестицій від власників бізнесу, а також від їхнього настрою та інших зовнішніх факторів. Але це тема окремої розмови.

Якщо державний спортивний сегмент забезпечується бюджетом, то приватний спорт базується на доходах від продажу телевізійних прав, квитків на арени, реклами та мерчандайзингу (продаж товарів із символікою). А якщо ці статті не працюють, то від інвестицій та спонсорських вливань.

В Україні всі комерційні позиції, пов'язані зі спортом, працюють дуже слабо. Це обумовлено насамперед загальною бідністю країни. Медійні права великих доходів не приносять. Пропонувати незаможному населенню платні трансляції нераціонально. Так само, як і дорогі квитки на змагання. Культура пропаганди спорту перебуває на низькому рівні: реально популярними є всього кілька видів спорту і кілька спортсменів-зірок, яких використовують у телевізійній і зовнішній рекламі.

Унаслідок цього наш спорт намертво залежить або від держчиновників, або від меценатів. З усіма наслідками, що випливають з цього.

Друга сторона медалі – бідний стан об'єктів спортивної інфраструктури. В Україні катастрофічно мало стадіонів, спорткомплексів, басейнів та інших арен (треків, кортів, катков тощо) сучасного рівня. Виключенням є тільки нечисленні футбольні стадіони, а також кінні центри, гольф-клуби та інші об'єкти, які багаті меценати будують для своїх клубів і свого задоволення. Об'єкти, що перебувають на балансі держави, здебільшого є застарілими і не відповідають вимогам.

Дефіцит коштів і нерозвиненість інфраструктури спонукають багатьох сильних українських спортсменів і тренерів змінювати громадянство і здобувати медалі для інших країн. На тих же Перших Європейських іграх в Баку екс-українці тільки для збірної Азербайджану завоювали 13 нагород, отримавши за них загалом 1,4 млн дол. призових.

А де ж реформа?

Розмови про необхідність реформування українського спорту ходили давно. Але практична робота розпочалася вже після Євромайдану, коли група ентузіастів, які об'єдналися навколо президента Федерації плавання України Дмитра Качуровського, організувала коаліцію "За реформу в спорті", підготувала та представила проект реформи спорту.

Тодішній міністр Дмитро Булатов підтримав ініціативу, була проведена презентація на НСК "Олімпійський", розпочалося обговорення питання реалізації реформи.

Однак опір старих, незацікавлених у змінах кадрів і прихід нового міністра Ігоря Жданова, людини, далекої від спорту, призначеної за політичною квотою, різко загальмували процес.

Варто згадати, як Сергій Бубка, вступивши на посаду президента НОК України (2005), зазначив, що одним із найбільших викликів для нього є подолання інерційного утриманського мислення старих спортивних функціонерів, які звикли сидіти на шиї у держави.

Єдине, чого вдалося домогтися "реформістам", це згоди уряду на експеримент, який буде проводитися упродовж півтора року (1 вересня 2015 р. по 31 грудня 2016 р.) в чотирьох федераціях: легкої атлетики, важкої атлетики, баскетболу та стрибків у воду. Вони будуть самотужки забезпечувати організацію і проведення спортивних змагань та тренувальних зборів, участь збірних України у міжнародних змаганнях, затверджувати кошториси заходів, списки учасників змагань, зборів, суддів та офіційних делегацій.

Але чи є в українського спорту час, щоб дочекатися системних перетворень? Не секрет, що після Олімпіади 2016 року в Ріо-де-Жанейро країну покине ряд провідних спортсменів, за якими вже давно стоять черги з вигідними пропозиціями.

"Україна продовжує брати масовістю, - каже президент Української федерації карате Сергій Левчук. – Країна велика, народу багато, є об'єктивна можливість відбору найбільш талановитих для виходу на світовий рівень навіть в умовах підготовки у мізерних пострадянських умовах. Теоретично ми можемо продовжувати брати медалі на великих турнірах, чиновники будуть урочисто звітувати про успіхи і фотографуватися з героями спорту. А самі герої будуть при першій можливості змінювати громадянство в пошуках кращих умов. І усвідомлення того, що систему спорту необхідно кардинально міняти, прийде тоді, коли на черговій Олімпіаді Україна не виграє нічого".

Потрібно розуміти, що спорт відображає процеси, що відбуваються в суспільстві: економічні, політичні, етичні. Без істотних змін у цих сферах неможливо очікувати, щоб Україна ввійшла до числа світових спортивних грандів. Благополучного спорту у проблемній країні бути не може. Хіба тільки, якщо йдеться про тоталітарний режим, якому більше нічим похвалитися перед світом. Але ми рухаємося шляхом демократії.

Семен Запорожець 112.ua

Облако Тегов